Про службу у зоні бойових дій з "перших вуст" від учасника АТО.

21-річний кельменчанин Олександр Боштан уже вдруге повернувся зі Сходу України і на жаль уже вдруге з пораненнями. Служив хлопець під Дебальцевим за контрактом, у 80-ій аеромобільній бригаді, разом з іншими солдатами, такими ж як він молодими хлопцями, за наказом «зверху» обороняв «висоту» в чистому полі. Й отримав контузію.

Журналісти агенції "БукІнфо" взяли у Олександра інтерв'ю, в якому розпитали подробиці служби у зоні бойових дій.

- Сашко, розкажіть, чому вирішили стати військовим?

Це просто збіг обставин. Тобто так склалося, що треба було йти зразу на контракт. Перед цим не служив. Просто тоді я вчився і не хотів лишати навчання.

- А де навчалися?

В Кам’янець-Подільську, на педагога.

- О, то Ви вчитель, представник гуманної професії.

Так. Ми з хлопцями жартуємо, ось хто насправді дає «прикурити» російській регулярній армії. Вчителі, інженери, трактористи, слюсарі. От, будь ласка, ще один вчитель сидить поруч (авт. – вказує на сусіда по лікарняному ліжку Юрія).

- Ви вже вдруге проходите лікування. Про перше поранення вже забули?

Та як забув. Дають про себе знати осколки. Хочу їх повирізати. Але загалом нормально почуваюся.

- Коли вдруге їхали в зону АТО, як рідні відреагували на цю звістку?

О, від рідних я наслухався достатньо. Але що вдієш – треба.

- Тобто був наказ і Ви пішли?

В принципі так. Ніби можливість залишитися була, але потім одноково б поїхав на Схід. Просто питання часу.

- Розкажіть, що Вас чекало на Сході?

Я б сказав грубо, і хлопці не дадуть збрехати. Але втримаюсь. Просто скажу, що жодної підтримки від командування. А так, жити можна. І лише завдяки добрим людям. Волонтери підтримують. Якби не вони, думаю, що армія до сих пір би воювала в касках, в яких воювали діди в 41-му. Товариш по службі особисто бачив у деяких підрозділах такі каски. Якщо розібратися, то російський снайпер стріляє патронами ‘’12,7, від яких не спасе навіть кевларова каска. Її може й АК пробити. Але річ у тому, що стара каска не спасе взагалі ні від чого. Лиш гірше зробить, бо покришиться і осколками голову поранить. Та ще й при пересуванні заважає.

- Тобто обмундируванням займалися лише волонтери?

В основному, так. Не знаю, який відсоток дала держава, але у нас здебільшого все було волонтерським. Каски, бронежилети. Особисто знаю, що одна з місцевих фермерських компаній від самого початку закупила нам більше 80 бронежилетів.

- А до якості бронежилетів не було зауважень?

Не чув. У мене був простий «Патріот». Це такий зелений чохол з двома пластинами. Нічого лишнього. Але пластини дуже хороші. Вони утримували й бронебійні. Та все ж, мусимо визнати, що багато хто заробляє на цьому, підробляють бронежилети. І в результаті… Мій бронежилет впіймав чотири чи п’ять серйозних осколків. Якби не він, мене просто би порвало.

- Вам відомі випадки, коли люди отримували поранення через неякісні бронежилети?

Ні. У нас такого не було.

- Як же ж Ви отримали друге поранення?

Та друге поранення… Проти інших хлопців, скажімо так, відбувся легким переляком. Вибухова травма.

- Де Ви отримали цю травму?

За Дебальцевим. Ми утримували свою позицію. Відбивали наступи. Все, як книжка пише.

- Працювала артилерія?

Та не тільки артилерія. Майже за кілометр були позиції противника. Тобто ми могли навіть перекрикуватись з ними.

- Ви сказали, що командування було погане. Чому?

Просто підтримки ніякої.

- Це від «вищого» чи безпосередньо вашого на місці?

Від тих, хто «зверху». Наші командири також стали, так би мовити, жертвами обставин. Можна сказати, що замість того, аби йти в атаку, була команда стояти. Просто абсолютно ніякої підтримки.

- Один знайомий військовий розповідав, що їхня бригада стояла під Іловайськом у чистому полі й постійно обстрілювалася сепаратистами. Без права наступу чи відступу вони так більше місяця стояли.

Щось схоже було і в нас. Ми утримували висоту. Ми розуміли, що далі йде лінія нападу і нам потрібно там стояти. Також стояли в чистому полі, хоча й добре окопалися. Але… Багато нюансів.

- На Вашу думку, який буде розвиток подій?

Скажу так, готуйся до гіршого, надійся на ліпше. Залишається лише надіятися, хоча події так розвиваються, що ліпшого не буде.

- Сашо, Ви молодий хлопець, Вам 21 рік, скажіть, що Вас підтримувало на Сході?

Одна була думка – шкода мами. Вона просто би не пережила. І дівчина чекає. Це утримувало від якихось дурниць. Бо серед хлопців вже з’являвся певний відчай.

- Знесилені були, так?

 

Ні, ні. Жодного знесилення. Хлопці молодці, всі трималися до останнього і знали, що робити. Але були вже такі моменти, коли все стає байдужим і вони починають дуркувати.

 

- Ви вже отримали статус учасника бойових дій? Чи хоча б документи Ваші відправили до столиці?

 

Документи наші відправили. Недавно. Думаю, що якийсь результат все ж буде. А ні, то ні.

 

- Як тамтешнє населення сприймало вас?

 

Ті, хто молодший був, ті більш-менш розуміють ситуацію. А так, пропаганда дала свої наслідки. Хоча тепер багато місцевих зрозуміли хто є хто. Візьмемо до прикладу Маріуполь, який був окупований, потім ми його відбили. Люди тоді побачили на контрасті хто є хто. Коли в кінці ми почали наступати, то місцеві жителі виходили й допомагали нам рити окопи. Бо розуміли, якщо терористи зайдуть, то знову почнеться свавілля. Бо то такі люди… Є серед них російські кадрові військові, а є найманці, казачки і так далі. Їм закони не писані. Військові більш сковані, бо вони знають, що таке наказ. І вони дисципліновані. А ті найманці – справжні банд-формування. Вони живуть своїм богом.

 

- Ви пересікалися з українськими добровольчими батальйонами? Що можете про них розповісти?

 

Так, з нами були хлопці з різних добровольчих батальйонів. Більшість з них добре обізнані з військовою справою і дуже дисципліновані. Бо вони колишні військові. Тому розуміють значення наказу. Були чутки, що і дехто з наших під виглядом добровольців займався мародерством. Але це одиниці, та й те, здебільшого це чутки. Що можу стверджувати, спілкувався особисто з добровольцями з різних батальйонів, це і «Донбас», і «Київська Русь», і «Самооборона», територіальна оборона, всі вони хороші й дисципліновані хлопці, які знають свою справу.

 

- Так, це ті, хто пішов на захист Вітчизни не за гроші.

 

Чому ж, є й такі, хто за гроші. Та знову ж таки, це одиниці.

 

- Одним словом, війна скоро не закінчиться.

 

Так, виглядає на те. Росії затяжна війна вигідна. Бо це не лише «гаряча точка», але й зона підвищеного конфлікту, де будь-якої миті можна розв’язати бойові дії. Щось схоже було в Придністров’ї, Балканах, Кавказі. Просто це країна, яка хоче постійно розширюватися і свою велич показувати. Та, думаю, якщо Росію будуть прижимати не лише економічно ззовні, але й зсередини, скоро буде розв’язка. Чув, що там вже звільнили двадцять тисяч медиків, «Газпром» скоротив фінансування, футбольні команди втратили підтримку. На мою думку, це вже про щось каже. Та попри це в Росії живих ресурсів і зброї вистачить підтримувати конфлікт на Донбасі ще мінімум років зо п’ять.

 

- То можна сказати, що в Росії готувалися до цього конфлікту в Україні?

 

Так, вони до цього готувалися. І достатньо добре.

 

- Олександре, дякую Вам за розмову. Бажаю швидше покинути стіни лікарні й повернутися додому.

 

Невдовзі в Олександра Боштана закінчиться контракт з українським військом. На питання, чи буде продовжувати службу, хлопець посміхається й ствердно відповідає: «Ні, я вже своє відслужив, годі з мене». Йому ледь більше за двадцять років, а пережив таке, що на все життя вистачить. І дуже хочеться вірити, що вже вистачить.